Лекційний матеріал (3)

ХЕ

Бесіди зі старшокласниками про шлюб і сім’ю

Бесіда 1. Чи можливий шлюб по любові?

 Нерідко люди ставлять запитання: «Чи можливе взагалі в наші дні сімейне щастя?» Тільки й чуєш про розлучення й небажання одружуватися. Ні для кого не секрет, що інститут шлюбу переживає в наш час глибоку кризу. Тільки в 1913 році на 95 мільйонів православного населення Синодом було зареєстровано близько 4000 розлучень. До кінця століття населення зросло приблизно в півтора рази, а кількість шлюбів, що розривають, — в 240 разів! За сьогоднішньою статистикою, у Росії в рік на кожні 100 укладених шлюбів доводиться 80 розлучень. За час між двома переписами (1989–2002) на 40% збільшилася кількість людей, що ніколи не перебували в шлюбі. Аналогічна ситуація й у нас у країні.

До цього потрібно додати негативний вплив  засобів масової інформації, де шлюбний союз зазнає глузувань і презирства, пропагуються «вільні відносини», зради й навіть сама думка про можливість любові в законному шлюбі вважається смішною і безглуздою. Наприклад, у Швеції 70% населення ніколи не мали родину й не збираються її заводити. До речі, там же заборонили рекламний ролик «Макдоналдс». У ньому жінка допомагає чоловікові збиратися на роботу — подає чашку кави й зав'язує краватку. Експерти шведської національної ради по рекламі обвинуватили виробників у тому, що відносно жінки експлуатується стереотипний образ домогосподарки.

Усе це, звичайно, наслідок емансипації. Взагалі, цілком точно відомо: коли жінка починає боротися за рівноправність і рівність із чоловіками, це означає, що в неї неблагополучно в особистому житті. Уся ця боротьба — безсилий протест проти  долі, яка не склалася, й таємне бажання простого жіночого щастя.

Усі знають вирази: «В основі шлюбу повинна лежати любов», «Одружитися треба по любові, а не з розрахунку» і т.д. Коли люди так говорять, вони самі не замислюються, що розуміють під словом «любов». Адже в нашій мові (на відміну, наприклад, від давньогрецької) слово «любов» надто ємне, занадто універсальне. Наприклад, ми вимовляємо: «любимо маму», «любимо морозиво». Не говорячи вже про вульгарний вираз «займатися любов'ю».

Щоб зрозуміти, що таке справжня любов і чи можлива вона до шлюбу, звернемося до Священного Писання. Ось як пояснює любов апостол Павел: «Любовь долготерпит, милосердствует, любовь не завидует, любовь не превозносится, не гордится, не бесчинствует, не ищет своего, не раздражается, не мыслит зла, не радуется неправде, а сорадуется истине; все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит. Любовь никогда не перестает» (1 Кор 13, 4–8).

Це, звичайно, визначення ідеальної любові, її максима, але якщо подумаємо, чи можлива така любов до шлюбу між нареченим і нареченою, то зрозуміємо: ні.

Згідно з апостолом Павлом, любов повинна бути: жертовною, не шукаючою свого, тобто любити треба не за щось, а просто так. Люблячі повинні вірити один одному. І, нарешті, любов повинна бути вічною. Як ми розуміємо, до шлюбу всі ці умови дійсної любові виконати неможливо.

 Не можна полюбити жертовною,  всепрощаючою, вічною любов'ю, якщо ти не впізнав ще людину, не навчився вибачати, чимсь жертвувати, не навчився боротися за любов. А це імовірно тільки по закінченні кількох років. У цьому значенні любов до шлюбу не здійсненна. Можлива закоханість, взаємна прихильність, симпатія. Тільки в шлюбі почуття люблячих може пройти перевірку на міцність. Любов — це прекрасне дерево, яке виростає з насіння й дає плоди. Але насіння не є дерево, і тому те первісне почуття, яке мають наречений і наречена, ще не можна назвати справжньою любов'ю.

 Закоханості властива палкість почуттів. Закоханому здається, що він готовий любити до труни, що вмре без коханої людини, але ці почуття ще не загартовані й не перевірені часом. Щоб розібратися, що таке закоханість, наведу приклад. Одна дівчина двадцяти з невеликим років тричі різала собі вени через те, що улюблений її кинув. Здавалося б, от справжня любов. Коли дівчині говорили, що вона дуже молода, що вона ще буде щаслива, вона відповідала: «А без нього мені життя непотрібне, я не хочу й не буду без нього жити. Або я буду з ним, або мене не буде». Через кілька років вона вийшла заміж, народила двох дітей і вже 15 років живе в щасливому шлюбі. А про нещасливий епізод молодості згадує приблизно так: «Слава Богові, що мама тоді прийшла з роботи раніше, і я залишилася жива. Яка ж я була дурна — хотіла вмерти через таку дурницю».

Погодьтеся, що велику, неземну любов людина дурницею не назве навіть через багато років. Заради дійсної любові не вмирають, заради неї живуть. Нагадаю ще один приклад, тепер уже з російської класики. Микола Васильович Гоголь прекрасно знав про один закон духовного життя: глибина переживання, внутрішня сила почуттів ніяк не залежать від сили їх внутрішнього прояву. Цьому присвячена повість великого письменника «Старосвітські поміщики».

Герої повісті — старі поміщики Панас Іванович і Пульхерія Іванівна. Їхнє розмірене життя нагадує «прекрасний дощ», «який роскішно шумить, ляскаючи по листях дерев, стікаючи дзюркотливими струмками й наговорюючи дрімоту на ваші члени…». Усі дні протікали однаково, Пульхерія Іванівна заздалегідь знала всі бажання чоловіка, і вони моментально виконувалися. Але наближається кінець Пульхерії Іванівни. Усі думки її перед смертю — тільки про свого чоловіка. Вона дає останні вказівки ключниці про те, як їй опікуватися про Панаса Івановича. Під час похорону Панас Іванович мовчав, якби не розуміючи, що відбувається. Лише повернувшись додому, він став ридати сильно й безутішно. Через роки оповідач залишає хутірець, де жили описувані поміщики, і,нарешті, знову відвідує це місце, а по дорозі в гості до Панаса Івановичу міркує:

«П'ять років пройшло відтоді. Якого горя не несе час? Яка пристрасть уціліє в нерівній битві з ним?» Далі письменник наводить приклад про те, що навіть найдужчу пристрасть лікує час. «Я знал одного человека в цвете юных еще сил, исполненного истинного благородства и достоинств, я знал его влюбленным нежно, страстно, бешено, дерзко, скромно, и при мне, при моих глазах почти, предмет его страсти — нежная, прекрасная, как ангел, — была поражена ненасытною смертью. Я никогда не видал таких ужасных порывов душевного страдания, такой бешеной палящей тоски, такого пожирающего отчаяния, какие волновали несчастного влюбленного. Я никогда не думал, чтобы мог человек создать для себя такой ад, в котором ни тени, ни образа и ничего, что бы сколько-нибудь походило на надежду… Его старались не выпускать с глаз; от него спрятали все орудия, которыми бы он мог умертвить себя. Две недели спустя он вдруг победил себя: начал смеяться, шутить; ему дали свободу, и первое, на что он употребил ее, это было — купить пистолет. В один день внезапно раздавшийся выстрел перепугал ужасно его родных.

Они вбежали в комнату и увидели его распростертого, с раздробленным черепом. Врач, случившийся тогда, об искусстве которого гремела всеобщая молва, увидел в нем признаки существования, нашел рану не совсем смертельною, и он, к изумлению всех, был вылечен. Присмотр за ним увеличили еще более. Даже за столом не клали возле его ножа и старались удалить все, чем бы мог он себя ударить; но он в скором времени нашел новый случай и бросился под колеса проезжавшего экипажа. Ему растрощило руку и ногу, но он опять был вылечен».

 Як бачимо, описані страждання дійсно жахливі. Але раптом тон Гоголя різко міняється.

  «Год после этого я видел его в одном многолюдном зале: он сидел за столом, весело говорил петит-уверт (карточный термин), закрывши одну карту, и за ним стояла, облокотившись на спинку его стула, молоденькая жена его, перебирая его марки».

 Отже туга, скажені страждання, дві спроби покінчити життя самогубством, але всього через рік — все добре, у нього молоденька дружина, він щасливий, він веселиться, усе забуте! З такими думками автор іде в гості до Панаса Івановича. П'ять років… Він- то, напевно, уже давно забув свою дружину! Панас Іванович пригощає свого гостя. Нарешті подають на стіл мнишки (щось начебто сирників). І отут відбувається щось несподіване для гостя.

  «Это то кушанье, которое по… по… покой… покойни…» — Афанасий Иванович не может договорить этого слова, из его глаз брызнули слезы, и он рыдает так же безутешно, как рыдал после похорон. Время нисколько не смогло ослабить боль потери близкого человека!»

          Закоханість — це коли людина любить скоріше для себе, за щось. Наприклад, за розум, красу, шляхетність, а не просто так. Щоб навчитися любити нізащо, потрібно з'їсти з людиною, як говориться, пуд солі. Навіть коли закоханий позбавляє себе життя через любов, він прагне показати всім: дивіться, який я нещасний, прагне викликати жалість навколишніх.

 Закоханість — прекрасна пора, людина літає як на крилах, постійно думає про предмет кохання, йому хочеться завжди бути з ним поруч.

 Усе вищесказане не заперечує того, що наречений і наречена можуть любити один одного. Без взаємної прихильності, без симпатії не можна одружуватися.

  Супутника життя не можна, звичайно, вибирати як річ на ринку: плюси — мінуси, ціна — якість. Серце теж повинне брати участь у виборі, але й голову не можна втрачати. Приведу одну коротку розповідь про юнака, який дуже раціонально й прагматично підійшов до вибору нареченої, і про те, що із цього вийшло.

  «Один парубок, назвемо його Петром, з ранньої юності проявляв не властиву рокам розсудливість. Надивившись на своїх приятелів, що ледве чи не зі шкільної лави одружилися, а потім так само швидко розлучалися, він став скептично ставитися до слів «шлюб по любові». І вирішив, що вже чого-чого, а любовної пристрасті в його житті не буде.

  І дійсно, усе в життя в Петра було спокійне й розмірене. Завдяки розуму, силі волі й твердому знанню того, чого він прагне від життя, Петру вдалося добитися гарної посади в процвітаючій фірмі. Успішно почавши кар'єру, він подумав, що от тепер пора й одружитися — захотілося домашнього комфорту, та й взагалі без дружини якось несолідно. Вибирав довго.

Першою кандидаткою на роль нареченої стала Віра. Віра була подругою сестри й, здається, була до Петра небайдужа. Петро відзначив плюси: весела, ніколи не ниє, розумна, добре поводиться в компаніях, з такою на людях показатися не соромно. Він почав обережно доглядати за Вірою, отут і відкрилися мінуси. Занадто Віра жагуча й пристрасна: з Петром під руку йде, а сама ловить погляди минаючих чоловіків. Петро придивився до потенційної нареченої ближче, і незабаром Віра була забракована.                              

 Наступною подругою Петра стала Жанна, колега по роботі. Вона була протилежність Вірі, була людиною серйозною, ґрунтовною. Але з нею Петру скоро стало нудно. Все-таки трошки романтики жінці не перешкодить. Так і відійшов у минуле службовий роман.

 І от нарешті Петро познайомився з Любою. Виявилося, що Люба відповідає всім його запитам — розумна, але не заумна, начитанна, гарна, жіночна, з рівним, приємним характером. А коли Петро прийшов до неї в гості й наївся спечених Любою пирогів, вибір на користь нової подруги був зроблений остаточно.

Справа йшла до весілля. Але час підготовки до одруження в Петра збіглося з дуже важким періодом на роботі. Петро остаточно запарився й ледь не одержав нервовий зрив. І тоді він вирішив змінити обстановку, відпочити від усього й від усіх, але не на морі, а біля річки — він відправився на дачу, не на підмосковну, а далеко, у глухомань. Там-те все й відбулося.

 Проїжджаючи на машині через залізничну станцію, він побачив, як із платформи спускається дівчина — тоненька, тендітна — і ледве несе величезну сумку й велику валізу. Петя хоч і вважав себе людиною  розважливою, але отут все-таки відчув, що в нього є ще й серце. Він пригальмував біля дівчини й запропонував її підвезти.

  — А я вас пам'ятаю, — зненацька сказала вона. — Ваша дача майже поруч із будинком моєї бабусі. Нам по дорозі.

Отут і він її згадав — коли востаннє приїжджав сюди, у бабусі-сусідки гостювало нескладне, соромливе дівчисько з довгою каштановою косою. Як її звали, звичайно, не цікавився. А дівчисько звали Наташею, тепер це була дуже симпатична, струнка дівчина, усе ще трохи сором'язлива.

Поки їхали в машині, Наташа розповіла, що її бабуся занедужала, але категорично відмовляється переїжджати в місто. І Наташа вважала, що вона права: не можна відривати людину від ґрунту, від рідних місць, тим більше відвозити з рідного села, де бабуся прожила все життя, у велике, незатишне для неї місто.

 — Як так права? — обурився Петро. — А як же вона буде одна? Це нерозумно! Вам треба її вмовити.

 — Я зараз і приїхала до бабусі, щоб вона не була одна, поживу в неї скільки буде потрібно, сподіваюся, вона видужає. А заради власної зручності вмовляти людину робити те, до чого в нього душа не лежить, не буду.

Петя довіз Наташу до будинку, допоміг витягти сумку й валізу, і Наташа міцно й сердечно потиснула йому руку. — Спасибі! Не уявляю, як би я йшла із цим півгодини по сонцю.

Наступного дня Петро, розсудивши, що сусідкам може знадобитися допомога по господарстві, у якому немає чоловічої руки, навідався в гості. Але насправді, як він потім сам розповідав, просто захотів знову поспілкуватися з Наташею. Петро в жодному разі не хотів собі признаватися в тому, що дівчина справила на нього сильне враження. Адже вона зовсім не вписувалася в його стандарти: зовсім ще дівчисько, ніякої обґрунтованості, ніякої хазяйновитості, одна романтика в очах. Але ці очі були такі ясні й добрі, що Петро починав раптом говорити компліменти, почуваючи, що вони йдуть не від розуму, а від серця. З ним відбулося щось дивне, чому Петро сам потім, згадуючи, дивувався, — він зовсім забув, що в нього є наречена. Він ревниво стежив, чи не подружилася Наташа з ким-небудь із перших хлопців на селі, але вона ні з ким не дружила, хоча з усіма була привітна. «Напевно, у неї є хтось у Москві», — мучився Петро. Одного разу він не витримав і прямо запитав, чи є в Наташі наречений.

 — Та ні, — безтурботно відмахнулася вона. — Хто мене заміж візьме, балду таку.

І отут Петя зненацька випалив:

 — А якщо я візьму? — И ледве не впав зі стільця, дивуючись самому собі.

 Наташа була дуже природня, вона ще не навчилася приховувати своїх дійсних почуттів від людей, і Петро зрозумів по її обличчю, що дівчина щаслива. Хоча вона й заперечила, що Петро, звичайно ж, жартує.

 — Ні, не жартую. Виходь за мене заміж.

І вона погодилася.

От отут-то Петро й згадав про залишену в Москві Любу. Усю ніч він не спав, нарешті зізнавшись собі, що з ним відбулося те, над чим він так сміявся й що вважав нижче свого практичного розуму. Він закохався по вуха, як захоплений хлопчисько, і не може жити без Наташі. А як же Люба? Вона видалася йому тепер такою чужою. Хіба він зможе жити з неблизькою, нерідною йому жінкою? Але вийшло так, що він зробив пропозицію відразу двом жінкам. І тепер розірвати з однієї з них значило зробити їй дуже боляче, виставити себе негідником. Він, звичайно, нізащо не скривдить Наташу, але й Люба ні в чому не винувата. Ситуація була безвихідна, а Петро звик, що в нього безвихідних ситуацій не буває, він усе долав, завжди знаходив рішення, але тепер відчув себе зовсім безпомічним.

На щастя, усе розв'язалося щасливо й найвищою мірою зненацька для Петра. Повернувшись у Москву, він довго набирався рішучості, щоб начистоту поговорити з Любою, але вона перша прийшла до нього.

— Знаєш, — сказала вона, — мені дуже соромно, але за час, проведений без тебе, я багато чого зрозуміла. Вибач, але мені здається, що я не настільки люблю тебе, щоб стати твоєю дружиною. Зовсім недавно я зненацька, зовсім випадково зустріла свого інститутського приятеля. Розумієш, зараз мені здається, що його я любила завжди, просто не розібралася до кінця у своїх почуттях. Тепер ми знову зустрічаємося.

Чи потрібно говорити, що в Петра звалився камінь із душі? Незабаром він одружився на Наташі. Не сказати, що все в них іде дуже гладко, але вони люблять один одного, і це рятує їхній шлюб у всіх життєвих безладдях. Вони щасливі».

Отож, чи можливий шлюб з розрахунку, і чи може він бути щасливим? Моя думка, що одружитися без підключення сірої речовини (тобто без розумного розрахунку), так само необачно, як одружуватися, не маючи до людині ніяких почуттів.

А тепер перейдемо від міркувань до висновків. Зрівняємо любов і закоханість як два почуття, що характеризують відносини між чоловіком і жінкою. Креслимо на дошці два стовпці:

Закоханість               Любов

1.                         1.

2.                         2.

3.                         3.

Почнемо із закоханості, тому що, напевно, у кожного з вас уже є досвід закоханості. Коли я вчилася в школі, то звичайно вперше закохувалися в другому- третьому класі. Зараз, наскільки я знаю, це відбувається вже в старших групах дитячого садка. До одинадцятого класу цілком можна встигнути закохатися три-чотири рази, а то й більше.

Приведу кілька характерних ознак закоханості.

Перший. Закоханість часто є проявом егоїзму або жадібності. Записую — ЕГОЇЗМ.

Наприклад, кожному автомобілістові хочеться мати гарну машину, скажемо, 600-ий «Мерседес». І дійсно, коли в Москві по центральній вулиці проїжджає шикарна машина, то більшість водіїв, що сидять за кермом скромних машин, мимоволі повертають голову й з більшою або меншою заздрістю дивляться на щасливого власника такої машини. Якщо поставити перед людиною цілий ряд машин і сказати: «Вибирай!», — звичайно ж, він вибере найпотужнішу і найгарнішу. Приблизно така ж логіка діє при закоханості. Парубок оглядає поглядом усіх своїх однокласниць, вибирає найкрасивішу й говорить собі: «Прагну, щоб була моєю!» Уже якщо щось мати, то найкраще. Навіщо мені не найкрасивіша, навіщо мені не найстрункіша?

Поставимо собі таке питання: чи може таке почуття послужити підставою для справжньої міцної родини? Швидше за все, ні. Якою б прекрасною не була машина, є безліч інших з не менш чудовими можливостями. До речі, крадуть у першу чергу саме престижні й дорогі машини. Або, наприклад, щасливий власник 600-го «Мерседесу» виїжджає на дачу в гості до свого друга. І після повороту на поселкову дорогу на першій же вибоїні він починає заздрити щасливому власникові джипу, що тільки пронісся повз нього. В кінці кінців людина доходить висновку, що машин треба багато, і різних. Якщо кошти дозволяють, то людина обзаводиться однією машиною для міста, однією для села й невеликою вантажівкою для перевезень. У шлюбі мати кілька жінок неможливо. Треба обирати одну на всі випадки.

Другий. У зовнішності або характері людини, у яку закохуються, як правило, є якась особлива риса, яка власне й скоряє серце закоханого. У самому звичайному випадку це — гарна особа або фігура. У більш піднесеному варіанті це — розум, веселість характеру й т.п. Але в кожному разі закоханий ЗАКОХУЄТЬСЯ В ЩОСЬ.

Питання: чи може таке почуття бути основою дійсного шлюбу? Чи навряд. Більшість хлопців закохуються в гарну, привабливу зовнішність дівчини. Саме по собі це ще не так погано. Але як звичайно розвиваються події після одруження? Зовнішність має здатність змінюватися. Наприклад, народження першої ж дитини може сильно змінити жінку. Відомо, що багато жінок, розжирівши під час вагітності й годівлі грудьми, так і не можуть повернути свою первісну витончену фігуру. І, як правило, це не провина жінок, які себе «запустили». Для жіночого організму цілком природно мати якусь повноту. Стегна, живіт своєю м'якістю захищають дитину. Адже вона не повинна рости в колючій, твердій і кутастій клітці з костей матері. Фігури манекенниць, які є предметом мрій багатьох молодих дівиць, є насправді зовсім не природніми для жінок, і для збереження такої фігури потрібно занадто багато сил. У стародавності таку фігуру назвали б «худосочною», оскільки в ній течуть худі соки. Згадаємо картини епохи Відродження з жіночими фігурами. Там ніяких худих соків не видно. До речі, фахівцями встановлено, якщо б жінка мала фігуру популярної зараз ляльки Барбі, вона б фізично просто не здатна була народити дитину.

Змінюється не тільки фігура. Обличчя, волосся не менш піддані здатності змінюватися. Особливо зміни великі, якщо обличчю й волоссям намагалися додати більш гарний вигляд. Якщо дівчина в 15 років фарбується, щоб виглядати доросліше, років так на 20, то в 20 років її шкіра буде виглядати вже на 25, а в 25 на всі 35. Губи, які ніколи не фарбувалися, завжди будуть виглядати молодо. А через рік активного користування помадою губи сильно знебарвлюються, помада стає  вже необхідною. Те ж саме стосується  і  волосся. Будь-яка хімічна обробка волосся (лаки, фарби і т.д.) залишає свій слід.

Отже, парубок, зкорений карколомною зовнішністю дами, закохується, незабаром робить пропозицію й одружується. Через три-чотири роки, коли дитині буде вже рік-два, цей парубок буде поглядати на сторону, оскільки дружина вже трохи зблякла, а навколо безліч дівиць, що ще блищать своєї красою. Навіть якщо людина закохується не в зовнішність, а, наприклад, у блискучий розум, прекрасні манери і т.д., однаково, у цьому випадку в почутті буде якась ненадійність. Розум теж можна втратити. Людина попадає в автокатастрофу, одержує струс мозку. Невже після цього можна із чистою совістю розводитися з нею? Совість підказує, що щось тут не так.

Не секрет, що наші до всього звиклі жінки мають більший успіх за рубежем. Ільїн, автор книги «Жіноче щастя», пише:

«Коли в Германії я запитав, чому російські жінки так популярні, мені розповіли про одну російську жінку, яка не залишила свого чоловіка, коли в нього трапився  складний перелом ноги.

— Так що? — нічого не зрозумів я.

— Вона від нього не пішла, — повторили мені.

— Ну так що? Адже я запитав, чому ви кохаєте російських жінок. А ви мені розповідаєте про переломи!

І тут я почав розуміти, у чому справа. Річ у емансипації і у тому, що з хворим чоловіком жити дуже складно і матеріально не вигідно. Простіше – розлучитися. А наші жінки можуть жити хоч з паралізованим алкоголіком».

Третя ознака закоханості — це ПАЛКІСТЬ ПОЧУТТІВ.

У дорослої сімейної людини один вигляд закоханої пари вже викликає легку посмішку. З одного боку, як зворушливо й уважно доглядає він, як елегантно приймає залицяння вона, а з іншого боку ясно, як це ще далеко до справжнього почуття. Зовнішня палкість, швидше за все, свідчить про недолік внутрішнього переживання, коли всі сили йдуть на зовнішнє. Життя душі в цьому випадку можна зрівняти з морем. Під час бурі вітер піднімає великі хвилі, але варто опуститися на глибину, як ми побачимо тишу й спокій: коливаються й трясуть тільки поверхневі шари води. Але є й глибинні водні потоки, як, наприклад, Гольфстрім. Він переносить величезну кількість води, яка міняє клімат у тих місцях, де він обмиває береги; але зовні це майже не помітно, оскільки на поверхні немає величезних хвиль.

Отже, закоханість – це:

1 егоїзм

2 закохується в щось

3 палкість почуттів

Небагато поговоривши про закоханість, приступимося до любові.

Першою дуже важливою рисою любові я б назвала ВІЧНІСТЬ. Усе, що не може бути вічним, не має права називатися любов'ю. Дійсний шлюб повинен бути вічним. Багато, напевно, чули про те, що в Церкві немає розлучень. В ідеалі вірність своєму чоловікові зберігають усе життя, навіть після смерті одного з подружжя.

Звичайно, не кожний, овдовівши молодим, може не вступати більш у шлюб, тому в Церкві допускається повторне вінчання. Але другий шлюб розглядається вже як полегкість до немочі людини. «Краще було б тобі більше не одружуватися, але якщо ти не можеш понести цей подвиг, то — вступай», — говорить Церква.

Але до священика, який повинен бути зразком для своєї пастви, такої полегкості вже не допускається. Священик, овдовівши, уже не може вступити в новий шлюб. Якщо ж він захоче зробити це, то повинен залишити своє священницьке служіння. Він повинен бути вірним своїй дружині до кінця свого життя.

Безсумнівно, що те єднання душ, яке виникає в подружжя при житті, буде мати місце й після смерті, оскільки вічність любові поширюється не тільки на земне життя, але переходить межу смерті.

Друга важлива ознака любові паралельна другій ознаці закоханості. Якщо закоханість закохується за щось, то любов ЛЮБИТЬ НІЗАЩО.

Питання до вас: за що ми любимо маму? За красу? Ні, мама може бути некрасивою. За доброту? Ні, мама може бути жорстокою й несправедливою, а ми її однаково любимо.

За що ми любимо свою дитину? За те, що вона мила? Ні, вона може вимахнути під два метри й грубіянити нам, а ми її любимо.

Можна довго перераховувати, але так і не знайти рису або властивість характеру, за які ми любимо своїх близьких. І дійсно, її, цієї риси або такої властивості характеру, — немає. Свою дитину люблять тільки за те, що вона своя. От вона моя — і все! Погана, але моя!

А чоловік? Хіба він не мій? Отож, при справжній любові свого чоловіка або свою дружину необхідно любити тільки за те, що він твій або вона твоя.

Уже чую заперечення. Дитина моя, тому що я її народила, а чоловік — так просто, тому що вибрала цього. Зараз цього вибрала, а завтра — іншого. Дитину ж і матір не вибирають.

А тепер послухаємо, що із цього приводу говорить Біблія й церковний Переказ. Отже, відкриваємо перші розділи книги Буття: «Сего ради оставит человек отца своего и матерь, и прилепится к жене своей и будета два в плоть едину» (Быт. 2, 24).

Ще раз уважно слухайте: будуть два в плоть едину. Запам'ятаємо ці слова й подумаємо, що вони означають. Що значить стати єдиною плоттю? Подивіться на мене. У мене дві руки. Ніхто не насмілиться сказати, що в мене одна довга рука із двома кінцями. У мене дві ноги. Але дві руки й дві ноги становлять єдине тіло, єдину плоть. Уявимо собі, ліва нога говорить правої: «Я зараз піду праворуч, а ти йди ліворуч, набридло завжди з тобою мотатися, хоч одна небагато походжу». Ясно, що ці слова скоріше нагадують марення божевільного. Або припустимо, ліва нога наступила на цвях і одержала серйозну рану, а права їй і говорить: «Напоролася? Треба було під ноги краще дивитися, тепер добирайся, як хочеш!» Такого бути не може. Ясно, що якщо одна нога зламалася, то друга просто буде нести вантаж усього тіла, нести подвійне навантаження. Якщо одна рука занедужала, то друга буде просто робити вдвічі більше. Будь-який біль одного органу передається всьому організму. Те ж саме повинне бути й у родині. Коли чоловік приходить із роботи втомлений і роздратований, дружина повинна проковтнути образливі слова, що вирвалися на її адресу. Якщо дружина прийшла з роботи утомлена, то чоловік повинен спокійно піти на кухню, вимити посуд або випрати білизну. Чоловік і дружина — єдина плоть.

Раніше розлучення було зовсім немислиме. Просто це й у голову нікому не могло прийти. Чому це було немислимим? Спробую пояснити. Уявимо собі якусь маму, яка ростить дитину. У рік — все добре, миле дитя. У два — перші спокуси, у три — проблем уже більше, але ще терпимо, у сім — уже серйозні проблеми, а в дев'ять мама заявляє: «Щось синок мій перестав мені подобатися. Щось від рук відбився, грубіянити став, вчитися став погано. Скільки можна терпіти? Все! Набридло! Завтра ж іду в ЗАГС і розводжуся. Мені такий син не потрібний!» Ми розуміємо, що таке немислимо. Із сином розводитися не можна! А чому тоді із чоловіком можна?

Раніше в голові в людей було все правильно, і люди знали, що розводитися із чоловіком або дружиною — це ще гірше, чим розводитися із сином або дочкою. Адже, якщо одна нога занедужає й не може ходити, ми ж не біжимо до хірурга: «Доктор, скоріше отріжте ногу, я наступив на цвях». Ми спробуємо лікувати її всіма силами, і тільки в тому випадку, якщо нога уражається страшною хворобою (наприклад, гангреною), ми зважуємося на операцію, щоб хвороба не передалася всьому організму. Також і з розлученням — усіма силами ми повинні намагатися зберегти родину, і тільки коли надія на це пропаде, і є небезпека, наприклад, що п'яний чоловік покалічить сина або утягне його у свої страшні гріхи, — тільки тоді ми можемо зважитися на розлучення.

Отже, подружжя ставало однієї плоттю. І справжній чоловік любить свою дружину вже тільки за те, що вона його дружина, що вони єдина плоть. Звичайно, якщо при цьому в дружини є ще якісь чудові властивості характеру, то це просто прекрасно. Але навіть якщо їх немає, такий правильний чоловік однаково буде любити дружину. Близьких, рідних людей ми не оцінюємо по їхній красі. Ми бачимо відразу прямування їх душ. Перша ознака того, що ми полюбили людину, — це те, що ми перестаємо помічати його зовнішність.

Те, що подружжя — єдина плоть, не просто якийсь гарний образ, але таке утворювання, при якому все, що відбувається з одним з подружжя, у дійсності відбивається на іншому. Якщо подружжя намагалося подолати всі спокуси сімейного життя, то через якийсь час вони можуть цілком реально почувати, що стали однієї плоттю.

Іноді від літнього подружжя, що прожило у вірності один одному, можна почути подібне: «От, говорю дружині про це, а вона мені у відповідь, що й вона саме про це ж то й думала». У вірного подружжя з'являються не тільки єдині почуття, але й думки, і бажання.

Третій. Ще одну ознаку дійсної любові мені хотілося б відзначити. Це ЖЕРТОВНІСТЬ або готовність до самопожертви.

Дійсна любов немислима без жертовності. Але що це таке? Щоб відразу багато чого нам прояснилося, давайте відповімо на таке питання: самогубство — це самопожертва? Ні. При самопожертві людина відмовляється від чогось свого, часом навіть життя, але обов'язково робить це заради іншої людини. А в самогубстві, наприклад, через нерозділену закоханість присутнє щось інше: «Я покажу всім, як я сильно страждаю». У самогубстві не присутня турбота про інших, від самогубства іншим ніколи не буває краще, усім близьким воно приносить тільки страждання. Самогубство відбувається заради себе.

Самопожертва – зворотна дія. Іноді вона є більшим і рішучим кроком. Наприклад, коли жінка жертвує кар'єрою заради родини й дітей. Але життя полягає, як правило, з більш дрібних проявів нашої жертовності.

Наприклад, увесь день батько сімейства стояв у верстата й думав тільки про те, як він прийде додому й розслабиться перед екраном телевізора, спостерігаючи за футбольним фіналом, де бере участь його улюблена команда. Він відкриває двері додому й... «Милий, сходи, будь ласка, за хлібом, поки я жарю курку, потім винеси сміття, цебро вже переповнене, і забери із садка Сергійка». Усі ці справи встигнеш закінчити тільки за п'ять хвилин до кінця матчу. Отож: не обуритися, не зірватися, а пересилюючи себе пропустити майже весь матч і зробити все, що потрібно для родини, це — теж самопожертва. З таких щоденних «дріб'язків» і складається  сімейне життя.

Тепер, після того, як ми небагато розібралися з термінологією, і я спробувала пояснити, що можна розуміти під словом «любов», спробуємо дати визначення любові. Воно, звичайно, буде однобічним, не повним, але його треба дати. Отже, ЛЮБОВ – ЦЕ ЄДНАННЯ ДВОХ ЛЮДЕЙ, ЯКЕ НАРОДЖУЄТЬСЯ В ШЛЮБІ Й ВИРОЩУЄТЬСЯ ПРОТЯГОМ ЯК МІНІМУМ 10-15 РОКІВ СПІЛЬНОГО ЖИТТЯ.

При такому визначенні любові, думаю, уже ні в кого не буде заперечень проти того, що одружитися по любові принципово неможливо, тому що любов народжується тільки в шлюбі, тільки після одруження і проявляється у всій своїй силі тільки після довгих років. Ми кидаємо в землю яблучне насіннячко й не приходимо збирати врожай через місяць, а протягом декількох років доглядаємо за деревом, і тільки тоді чекаємо плодів. Плоди любові з'являться теж не відразу, тому що людська душа набагато складніше рослини. Не всяке дерево доживає до свого плодоносия, багато і гинуть. Зараз 80 % родин розпадається, так і не принісши ніяких плодів, крім кинутих дітей і зіпсованих душ. З чим можна порівняти родину? Уявимо собі два камені — гострих, твердих. Поки вони не стикаються один з одним, то начебто все добре, ніхто нікого не зачіпає, але поклади їх у мішок і потряси сильно й довго. Можливо два варіанти розвитку подій: або камені обтісуються й уже не ранять один одного, або не прагнуть позбутися від своїх гострих кутів, і тоді рветься мішок, і камені вилітають із нього. Мішок — це родина. Або подружжя через «дрібні» самопожертви притираються, або розлітаються в злості один на одного.

Величезна кількість розлучень відбувається через 2-3 року після одруження. Людина, розводячись, переконана: «Така сварлива дружина (чоловік) попалася! А говорила — люблю! Як мене тільки угораздило одружитися на ній!» І не розуміє людина, що не було ще любові, була тільки закоханість. За любов треба було ще боротися. Просто ніхто з подружжя не захотів позбутися своїх гострих кутів. Людина вступає в новий шлюб, а там триває те ж, що було в першому. Він своїми колкостями зачіпає нову дружину, а вона, зачеплена цим, дратується й зачіпає чоловіка у свою чергу своїми колкостями. И чоловік наївно думає, що йому знову попалася погана дружина, а сам так і не бачить своїх недоліків.

Отож, я від усієї душі бажаю серйозно підійти до вибору супутника життя й у ваших майбутніх родинах зростити справжню любов.

Бесіди зі старшокласниками про шлюб і сім’ю

Бесіда 2. Наречений і наречена. Чоловік і дружина. Батько й матір.

Шлюб — це завжди ризик, шлюб — це завжди крок із заплющеними очима. При одруженні люди зустрічаються з певним парадоксом, із двома несумісними умовами, які впливають на вибір.

От у чому полягає парадокс.

З однієї сторони:

1. Необхідно якнайкраще впізнати майбутнього чоловіка до шлюбу.

З іншої сторони:

2. Глибоко пізнати майбутнього чоловіка до шлюбу неможливо.

Почну із другого висловлення. Чому ж неможливо по-справжньому впізнати свого майбутнього чоловіка? Насамперед зауважу, що взагалі пізнати іншу людину й навіть себе до кінця практично неможливо. А якщо ми говоримо з вами зараз про родину, то треба сказати, що в кожній жінці перебуває три зовсім різні жінки, і в кожному чоловіку перебуває три зовсім різних людини. У міру розвитку відносин між чоловіком і жінкою ці відносини проходять через три основні стадії:

1 Наречений і наречена

2 Чоловік і дружина

3 Батько й матір.

Наречений, чоловік і батько — це зовсім різні люди; хоча й знаходяться вони в одній людині, у кожного з них своя логіка поведінки. Сам парубок, будучи нареченим, ще не знає, яким він буде чоловіком або яким він буде батьком. Те ж саме можна сказати про жінку.

Отже, розглянемо всі ці етапи, але спочатку скажемо кілька слів про пору знайомства.

Пам’ятаєте «по одежинці зустрічають…»? Ціль одягу — ховати тіло людини. Я нікому не хочу показувати своє тіло, свою нижню білизну, мій одяг усе приховує. Жінки  всіх часів (якщо вони не були проститутками) носили одяг, який максимально приховував їхнє тіло, а в багатьох народів і обличчя.

Про що говорить сучасна жіноча мода? Коротка спідниця говорить усім минаючим чоловікам приблизно наступне: «Половину своїх ніг я тобі вже показала, решту отримаєш потім, якщо захочеш». Прикро, що дівчина, надягаючи коротку спідницю, думає показати всім тільки те, що вона модно вміє одягатися, і не здогадується, що її одяг несе зовсім інше послання всім навколишнім чоловікам, адже чоловіки мислять зовсім по іншому, ніж ми, жінки. Взагалі одяг — це завжди якесь безмовне звернення до всіх зустрічних людей.

От з'являється дівчина в обтягнутих штанях. Читаємо: «Я начебто б сховала своє тіло, але про мої чарівні форми ти можеш уже здогадатися...» Продовження послання ми вже знаємо: «Половину своїх принадностей я тобі показала, решту одержиш потім, якщо захочеш». Нічого нового!  Але є й більш підступні послання. Це довгі до п'ят спідниці, але з настільки ж довгим розрізом на всю висоту спідниці. Читаємо це послання: «Я сховала своє тіло, але залишила маленьку щілинку, ти можеш трохи підглядіти, якщо постараєшся, і будеш ловити своїм поглядом усі рухи моєї ходи, але решту можна буде роздивитися потім, якщо захочеш».

Який гарний, гідний хлопець клюне на такі спідниці? «Якщо вона зараз показує свої ноги кожному зустрічному й поперечному, то після шлюбу вона теж буде їх усім показувати? Ні, мені така дружина не потрібна!» А потім від нещасних дружин чуєш визнання: «Усі чоловіки — сволота! Їм потрібне тільки одне! А потім, коли вони доб'ються свого, — втікають!» І не розуміє бідна дівчина, що не всі чоловіки — сволота, а просто вона сама своїм виглядом приваблює до себе тільки таких, яким потрібно тільки одне, а інші, гарні чоловіки її обходять стороною.

Гарний розумний хлопець не клюне й на те бойове фарбування, яке наші дівчата часто наносять на обличчя й волосся. Милі дівчата! Ваші обличчя юні й прекрасні. Не псуйте й не змушуйте їх швидко старіти від надмірної косметики.

Отже, ще до знайомства молоді люди своєю поведінкою й зовнішністю окреслюють коло своїх знайомств. Дівчата, не варто дивуватися, що на вашому шляху зустрічаються хлопці, які не можуть стати вірними чоловіками в майбутньому. Подумайте краще, як привернути до себе увагу надійних і вірних молодих людей. Пам’тайте: нам потрібен усього один чоловік, а не багато.

Наречений і наречена. Це самий забавний й романтичний етап відносин між чоловіком і жінкою.

Для цього етапу характерне наступне. По-перше, кожний із закоханих намагається всіма силами приховати свої недоліки; по-друге, кожний намагається виставити напоказ усі свої гідності, навіть ті яких немає, але могли б бути.

Наприклад, парубок запрошує свою наречену до себе на день народження. Мама при цьому радіє. Нарешті, з кімнати її дорогого сина пропали рвані шкарпетки, що лежали посередині кімнати, і той мотлох, що утворював «художнє безладдя» на його письмовому столі, рівномірно розкиданий по шухлядах.

Дівчина, запрошуючи до себе хлопця на сімейне свято, постарається приготувати що-небудь настільки незвичайне, що ніколи ще не готувала й, швидше за все, не зможе повторити в майбутньому.

Коли молода пара буде прогулюватися по вечірньому місту, з їхніх вуст буде литися мила бесіда, усі брутальні слова будуть вилучені на деякий час із лексикону, і обговорюватися будуть такі піднесені, шляхетні теми, які можуть прийти на розум тільки закоханим.

Які підводні камені можна зустріти на цьому етапі відносин чоловіка й жінки? Найбільший гріх, який сильно спотворює душу, роблячи її майже нездатною до створення міцної родини, — це втрата цнотливості. Саме це поняття «цнотливість» позначає особливий стан душі, коли людина здатна цілісно мудрувати. Наприклад, коли людина прагне кинути палити, але не може, то це й буде прикладом втрати цнотливості: бажання — одні, а дії — інші, яка ж отут цілісність? Часто втрата цнотливості тісно пов'язана з тілесним гріхом, але звичайна цнотливість втрачається набагато раніше.

Але припустимо, що наречений і наречена серйозно збираються через місяць одружитися. Що їм заважає мати близькість? Уявіть собі, ви збираєтеся купити машину, ідете в автомагазин і наполягаєте, щоб вам видали машину, тому що ви за неї через місяць точно заплатите. Дадуть її вам? Ніколи. Спочатку заплати, одержи чек, оформлюй машину й тоді катайся. Якщо за цей місяць машина зламається із твоєї вини? Якщо вона твоя, то все зрозуміло — ти починаєш її ремонтувати і прикладати всі зусилля по її лагодженню. А якщо ти не заплатив за неї? Ти будеш усіма силами доводити, що машина ще не твоя! Отже, йди в ЗАГС, «заплати» своєю обіцянкою вірності, отримай свідоцтво про шлюб («чек»), а потім май близькість.

Що ж відбувається з людиною, що втратила цнотливість? От одна ілюстрація, що зображує наслідки втрати цнотливості. Я розповім вам одну притчу. Вечір, міська площа. На розі площі стоїть жінка й періодично дивиться на годинник, який знаходився на дзвіниці. Повз жінку проходять троє чоловіків. Перший чоловік був злодієм. Проходячи повз жінку він думав: «От яка злодійка стоїть! Чекає, напевно, свого напарника, щоб відправитися чистити сусідній квартал, де багато багатіїв». Другий чоловік був блудником, людиною глибоко розпусною. Він подумав: «От яка блудниця стоїть. Чекає, напевно, свого коханця, коли він утече від своєї дружини нібито по термінових справах, і потім вони підуть займатися своєю брудною справою». Третій чоловік був християнином. Він думав: «От яка добра жінка! Вона чекає, напевно, коли почнеться година вечірньої служби, щоб помолиться в храмі».

Ця притча дуже точно передає правду життя. Людина, яка піддана якійсь пристрасті, якомусь гріху, бачить цей гріх скрізь, навіть там, де його немає. У людині усе змінюється, вона дивиться на світ іншими очами. Їй хочеться бачити у всьому і всіх властивий їй гріх. Людині легше бачити свій гріх в усіх, ніж виправляти себе. «Я — блудник, мій сусід — блудник, усі люди — блудники, усі такі, як я».

Зараз, наприклад, серед молодих дуже сильно поширюється гріх блуду, і страшно, що часто втягують у нього свої ж друзі, подруги й приятелі. І це відбувається тому, що підсвідомо в людині все гризе його. Людині боляче усвідомлювати, що вона одна так низько пала, а інші — ні. Коли ж усі довкола нього зазнають падіння, тоді й вона заспокоюється.

Якщо хлопець і дівчина впадають у блуд, то дуже великий шанс, що вони незабаром розлучаться. Пройде півроку, вони поблудять і розбіжаться. Більшість зараз упадають у блуд, зовсім не думаючи про яку-небудь родину.

Людина складно влаштована. Вона складається з духу, душі й тіла. Міцний шлюб виникає тоді, коли подружжя зв'язане на всіх рівнях: і духом, і душею, і тілом. Але закон духовного життя такий: спочатку чоловік і жінка дають зобов'язання вірності й закріплюють це шлюбом, потім — тілесна близькість. Тобто спочатку виникає духовний зв'язок, потім — тілесний. Якщо навпаки, то родина буде виродлива. Посадіть саджанець коріннями нагору, а листами в землю. Він, може бути, і проросте, але буде рости потворно, і знадобиться багато праці, щоб він виріс, а не загинув.  Чи не краще посадити паросток нормально, а родину створити правильно.

Але все це говорилося про пару, яка, зогрішивши, все-таки не розпадається, а з'єднується в сімейний союз. А що говорити про тих, за чиєю спиною досвід декількох близкостей з різними людьми? Дивні слова по даному приводу говорить апостол Павло: «Або не знаєте, що той хто з’єднав себе  із блудницею стає одне тіло з нею, тому що сказано: два будуть одна плоть» (1 Кор. 6, 16). Дивні ці слова тим, що одним тілом або плоттю стають чоловік і дружина, між якими виникає й духовний, і щиросердечний зв'язок. Виявляється, кожне блудне співжиття не проходить безслідно для людини. Вона прагла з'єднатися тілом, а душею й духом зовсім не хотіла, а одержала усі відразу. Тілесний зв'язок розірвати легко. Переспав і втік, потім іди, шукай, де хочеш. Але духовний зв'язок залишається. І незрозуміло потім буде дружині: хоче всією душею полюбити свого чоловіка, а не може. Душа її, виявляється, уже пов'язана з іншими людьми, і ці зв'язки тягнуть її, не дають їй волі. Випадковий її коханець спивається десь далеко, а його туга й зневіра лягають і на її душу.

А тепер давайте подивимося на проблему з погляду простого здорового глузду, як слід поводитися дівчині, якщо вона стоїть на порозі гріха. Звичайно такі історії розвиваються за одним сценарієм. «У нас із ним почалися сварки. Він говорив, що я його не люблю, тому не поступаюся. Я хотіла його утримати... Але незабаром після того, як усе трапилося, він мене кинув остаточно». Дівчата, запам'ятайте ці історії! Найшвидший спосіб розстатися зі своїм хлопцем — це впасти з ним у гріх блуду. У такий спосіб ще ніхто нікого ніколи не втримував.

Давайте накреслимо таблицю й розглянемо наступні варіанти: він — гарний і він — негідник; ви - поступаєтеся йому й ви - зберігаєте своє дівоцтво.

Розглянемо перший варіант. Він — негідник, ви — поступаєтеся. Ставлю в клітці відразу два мінуси. По-перше, ви втратили своє дівоцтво, віддавши його якомусь негіднику, по-друге, незабаром він вас кине. У таких молодих людей від завоювання вашого тіла народжується тільки ще більший апетит. «Цю я уламав! А іншу зможу?» Ви втрачаєте для нього всякий інтерес, ваша фортеця упала, треба йти брати штурмом іншу.

Другий варіант. Він — негідник, ви не поступаєтеся. Малюю два плюси. По-перше, ви зберегли своє дівоцтво, не давши його якомусь пройдисвітові. По-друге, незабаром він кидає вас, а ви із цього бачите, що були знайомі з невартою вас людиною. Вам, може бути, від цього розставання смутно, але ви повинні радіти, оскільки ви розгляділи в ньому негідника. Адже, якщо він вас кидає тільки за те, що ви не дали йому те, що він так хотів, то хто він? Йому потрібні були не ви з вашим складним внутрішнім світом. Йому потрібно було тільки ваше тіло. Він його не отримав і пішов шукати місце, де одержить те, що шукає.

А якщо ви не поступаєтеся, а ваш хлопець не кидає вас, залишається з вами, виходить, ми попали на третій варіант: він — гарний. Малюємо плюс. Ви переконуєтеся, що ваш обранець ставиться до вас із повагою, він цінує ваше бажання зберегти чистоту до шлюбу й залишає свої домагання. Якщо парубок ще до шлюбу ставиться до вас із повагою, ви можете радіти. Імовірність, що чоловік буде вам вірний усе життя, дуже велика. Йому потрібні саме ви, а не одна ваша тілесна частина.

Варіант четвертий. Він — гарний, ви поступаєтеся. Отут я поставлю великий знак питання. Як будуть розвиватися ваші відносини далі, ніхто не знає. Шансів, що буде все добре, не так багато, тому що вже порушені закони духовного життя. Тут єдиного сценарію немає. Але дуже ймовірно, що після цього ваші відносини зіпсуються, можливо  і не зруйнуються зовсім, але будуть іншими.

Послухайте одну історію. В однієї жінки був син. Він виріс гарним, упевненим парубком. Вчився в інституті, а літо проводив вдома. Але мати від цього дуже страждала, тому що бачила, що син укорінюється в розпусному способі життя. Дуже часто він ішов з дому на всю ніч, проводячи час у друзів на дачах. Як правило, там вони шукали собі все нових і нових любовних пригод. Але одного разу він повернувся швидко, а не під ранок як звичайно, і до того ж був дуже злий, ні про що не хотів говорити. З цього часу він дуже змінився, мало говорив, постійно про щось думав. Було видно, що його щось бентежить.

Розгадка наступила через три місяці, вже восени. Виявляється, у той вечір він познайомився з однією дівчиною. Усе йшло як звичайно, і він уже смакував нову приємну втіху. Він був впевнений, що дівчина в його руках згодна на все, але раптом зустрів тверду відсіч. У його практиці це було перший раз. Уперше він задумався про те, що дівчина може цінувати чистоту. Незважаючи на свою розпусну поведінку, у глибині свого серця він відгукнувся на цю чистоту й закохався в неї. Усі дівчата, яких він зустрічав до неї, були тільки для втіхи, і тільки в цій він побачив свою вірну супутницю й мати своїх дітей. Незабаром вони одружилися.

Дивимося на таблицю й робимо висновок. Єдиний надійний вихід при складностях у ваших відносинах із хлопцем — зберегти свою невинність. Отут ви ніколи не програєте.

Проходить час, і наречений з нареченою, вступаючи в шлюб, переходять у нову стадію, вони стають чоловіком і дружиною. Поступово, протягом недовгого часу, усі відносини між ними змінюються до невпізнанності.

Чоловік і дружина. Щоб розібратися в тому, що відбувається з молодятами, задам вам питання. Парубок, ще не одружений, живе з мамою, татом, братом і сестрою в одній квартирі. Уночі він прокидається й збирається відправитися в туалет. Він відкриває шафу й дістає костюм? Він надягає парадні черевики й краватку? Ні. Але ж, якщо він піде в трусах і майці, його в такому непристойному виді можуть побачити матір і батько, сестра й брат! Що ви кажете? Правильно. Своїх близьких не соромляться!

Тепер слухайте, що відбувається з молодими незабаром після шлюбу. Вони стають рідними й перестають соромитися один одного. Коли наречена заходить за своїм нареченим перед прогулянкою, він ніколи не стане перед нею в сімейних трусах і рваній майці. Інакше наречена просто втече від такої безпардонної поведінки. Перед мамою в такому вигляді показатися можна. «Мам, ти ж сама ніяк не можеш зашити мені майку, от я й ходжу у рваній». Ставши чоловіком і дружиною, молодята дуже багато чого довідаються один про одного, дізнаються те, що колись ретельно приховувалося й зараз приховується від чужих людей. Але зараз вони вже не чужі, вони — близькі родичі, дружина ближче матері, а чоловік ближче батька. Тепер уже до дружини будуть звернені слова: «Сама не зашила, тепер дивися на мене рваного».

Саме після одруження з людини вилазять усі його дурні звички. Тепер можна під час обіду взяти ополоник і почухати їм спину, незважаючи на здивований погляд дружини, можна виделкою поколупати у вусі. Тепер усе це можна. Важко уявити, щоб наречений сидів з нареченою у кафе й там, галантно доглядаючи за нею, раптом почав би виделкою длубатися в зубах або пальцем у носі.

Російська мова дуже мудра й багата, у ній відбито багато духовних істин. Хто може сказати, що означає слово «наречена»? Це слово утворюється від кореня «відати», «звістка». Отож , «наречена» — значить «незвідана», «невідома». До шлюбу жоден наречений не може похвастатися, що він знає все про свою наречену. Поки не поріднишся з людиною, її не пізнаєш.

Наречена — ще не родичка, вона поки почасти ще чужа людина, а дружина — більше, ніж родичка, вона — єдина плоть із чоловіком. Всім вже давно відомо: найбільше роздратування й нетерпіння виливають на самих близьких людей. Якщо чоловік займає важливий пост, і протягом усього робочого дня, спілкуючись із людьми, він стримує своє роздратування й утому, щоб не виглядати перед чужими людьми погано, то вдома він виливає на дружину й дітей усе, що в нього нагромадилося за день. Чого дружину соромитися? Вона — дружина, вона стерпить, а діти й зовсім повинні батька поважати й боятися. Отже, нехай терплять. І виявляється, що багато на вид милих людей у себе в будинку тероризують своїх близьких. Багато шлюбів розпадаються дуже скоро, як тільки молодята хоч трохи розкриються один перед одним.

Кілька слів хочеться сказати про таке явище як «цивільний шлюб». Хоча не зовсім зрозуміло, чому його називають взагалі шлюбом. Існує церковний шлюб — це вінчання, існує цивільний шлюб — це розпис у ЗАГСі, і існує блудне співжиття. Ніякої відповідальності, одні спільні задоволення, а якщо не сподобалося — розбіглися. Життя в такому «союзі» нагадує поїздку в тролейбусі, де на кожній зупинці можна зійти. Молоді люди міркують так: «Поживемо трошки, придивимося. Якщо все буде добре — розпишемося, якщо ні — розійдемося». Божевільні! Ніколи не розпишетеся, точно розійдетеся! Я не знаю жодного випадку, коли після цивільного шлюбу люди розписувалися. Може такі випадки і є, але вони — виключення із правил.

Колись ми з вами говорили, що шлюб — це мішок, у який кидають два гострі камені, а потім їх трясуть. У результаті два камені або обтісуються (міцний шлюб), або, зберігши свою гостроту, вилітають із мішка (розлучення). Справжня любов не з'явиться, поки два камені не почнуть притиратися. А яке притирання можливе в цивільному шлюбі? «Ми з тобою поживемо разом, але пам’ятай, що як тільки що-небудь мені не сподобається, ми розійдемося. Дивися! Валізи завжди стоять у дверей, ледве що — і піду». «Подружжя» тримають себе на достатній відстані, притиратися ніхто не прагне. Запам'ятаємо, справжня любов у цивільному шлюбі принципово не народжується.

Одне з визначень любові наступне. Любов – це відповідальність. Яка відповідальність? Дитина розбиває вікно в школі. А кого в школу викликають, щоб зробити напоумлення? Мати! Дитина нашкодила, а відповідає мати. От це і є любов до сина — я відповідаю за кожний його крок. Та ж відповідальність народжується між чоловіком і дружиною, якщо вони люблять один одного. Яка відповідальність у цивільному шлюбі? Ніякої! «Розписуватися — це значить прописувати чоловіка у квартиру, потім розведешся — не випишеш». «Розписуватися — це значить потім аліменти ще платити». Люди не прагнуть брати на себе навіть найменшої відповідальності. Спати будемо разом, а решта — нарізно, в іншому ми один за одного не відповідаємо.

Хочеться два слова сказати ще про зраду. У тому, що зрада — це явний гріх, ніхто не сумнівається. Тому я лише трохи прокоментую цей гріх. Часто чуєш: «Дружина мене не розуміє. Ми вже давно живемо, як чужі люди, просто під одним дахом. А от вона (коханка) мене розуміє, вона дуже чуйна людина, і мені з нею так легко». Або часто чуєш від самотньої жінки, яка зустрічається з одруженим чоловіком: «Він такий уважний і турботливий, але із дружиною в них відносини натягнуті, вона його не розуміє, а він дуже гарний. Він не кине, звичайно, родину, та і я не прагну руйнувати її».

Насправді все дуже просто. Те, що його вдома не розуміють, — це самовиправдання. Те, що його розуміє хтось чужий більше, ніж удома, — це теж неправда. Те, що він турботливий і уважний, — це самообман. Не може бути людина турботливою, якщо вона зраджує! Не може коханка розуміти чоловіка більше, ніж рідна дружина! Просто доглядати за чужою людиною, зустрічатися з нею по дві-три години, та ще й не щодня, — це в десятки раз простіше, ніж доглядати за своєю дружиною. Бути люб'язним на короткий проміжок часу з коханкою — легко. Бути турботливим чоловіком і батьком, тобто бути готовим проявляти свою турботу 24 години на добу, — це вже подвиг. Нести цей подвиг людина не хоче, а щоб її кохали й догоджали, — вона хоче. Так з'являються коханки. Але з'являються вони тільки від нездатності зрадника кохати по-справжньому. Дружина може бути зовсім не винуватою в зраді чоловіка, це не вона не розуміє його, а він сам винуватий, що не може її кохати. Вона (дружина) цю нелюбов чоловіка розуміє, а він (чоловік) це називає її нерозумінням. Йому треба, щоб він на дивані лежав, а дружина слухалася, догоджала й при цьому ще й розуміла його.

А бідні самотні жінки вислухують визнання про нерозуміння зрадників у їхніх рідних родинах, наївно вірять їм і намагаються хоч трохи втамувати їх спрагу розуміння й уваги. Хоча жіноча інтуїція говорить їм, що треба розлучитися, але сил немає. Але любові такий чоловік дати їм ніколи не зможе, а душу вимотати, обнадіяти й розчарувати — це скільки завгодно.

Спробую привести «рецепти сімейного щастя», правила, керуючись якими можна зробити шлюб щасливим. Відразу обмовлюся, що вони придумані не мною (вони загальновідомі):

• Приймати й кохати людину такою, якою вона є, і не намагатися її переробити.

Святий праведний Алексій Мечєв, майже наш сучасник (він народився в 1859 році, а вмер в 1923) дуже вболівав після смерті улюбленої дружини (матінки) і говорив: «Покійниця всі мої слабкості знала й любила їх». Начебто б прості слова, а як багато в них. Тобто людина навчилася розуміти іншого з півслова, життя її складалося з бажання прислужитися, порадувати коханого чоловіка, незважаючи на всі його недоліки.

• Нічого не робити в гніві, усіляко уникати дратівливості.

Психологи дають таку пораду. Коли вас щось сильно не влаштовує, дратує в іншій людині (скажемо, чоловік не вчасно приходить до вечері), про себе повторюйте фразу: «Мені, звичайно, дуже хотілося б, щоб чоловік приходив вчасно, але це зовсім не означає, що так повинно бути». І в цій пораді є своє раціональне зерно. Життя в шлюбі — це завжди пошук компромісу, лавірування між гострими кутами, носіння тягот іншого. У результаті ми здобуваємо більше. Легше всього випустити пару, накричати, образитися. Але чи буде легко потім? Миру в душі немає, а є тільки туга й сором за власну нестриманість. Не тільки чужі недоліки потрібно намагатися обійти стороною, але в першу чергу свої власні, зрозуміти, які саме сторони характеру нам особливо заважають у спілкуванні, і всіляко прагнути до їхнього виправлення. Не давайте полум'ю розгорітися. Чим потім гасити пожежу, краще промовчати, перетерпіти, іноді просто куди-небудь піти на деякий час. Гірше всього чекати й вимагати уваги й любові, потрібно самим давати любов. Шлюб тільки тоді буде щасливим, коли обоє  будуть любити й жаліти іншого більше, ніж себе.

• Бути уважним до іншого.

Чоловік і дружина повинні постійно робити один одному знаки найніжнішої уваги й любові. Щастя життя складається з окремих хвилин, з маленьких задоволень, що швидко забуваються: від поцілунку, посмішки, доброго погляду, сердечного компліменту й незліченних маленьких, але добрих думок і щирих почуттів. Любові потрібний щоденний хліб.

• Братися за сімейні справи тому, у кого є час, підставляти своє плече.

• Частіше радувати іншого, робити приємне.

Дуже важливо навчитися отримувати задоволення від того, що даруєш  радість іншому. Як у Б. Окуджави: «Давайте жить, во всем друг другу потакая, тем более что жизнь короткая такая».

• Не звертати уваги на дрібниці. Думати про головне, а головне — мир, без якого все погано.

• Бути терплячим.

• Спробувати досягти взаєморозуміння в інтимних відносинах.

Але проблеми у цій області більш надумані. При спільному бажанні їх можливо вирішити. Основна їх причина знаходиться в неувазі й нерозумінні. Якщо чоловік увесь день кричав та знущався з дружини, то навряд чи він получить втіху вночі.

Бути чоловіком — справжнє чоловіче призначення, і ті любов і повага, які віддаються по праву главі родини, є нагородою за його працю. У тому, що чоловік — голова, для жінки немає нічого образливого. Чоловік — це голова, а дружина — серце. Що головніше, важливіше? Чи може людина жити без серця або без голови? Звичайно ж, ні. Дуже добре, якщо подружжя розумно й узгоджено розподіляло ролі й обов'язки в родині, слухаючи своє серце й радячись із коханим. Любов, як відомо, не шукає свого. І все життя може пройти в суперечках і сперечаннях, якщо ми будемо постійно з'ясовувати, хто вдома хазяїн і в кого що краще виходить. Прагнеш бути главою — будь опорою родини, і дружина сама зрозуміє це без суперечок з піною біля рота.

Тут треба трохи зупинитися. Щоб дівчата не звинуватили мене в тому, що я прагну їх принизити й змусити підкориться чоловікам, розберемо фразу «чоловік – голова родини».

Треба чітко розрізняти поняття «глава» і «деспот». Чим вони відрізняються? Коротко можна сказати так: глава – відповідає за все, що відбувається, і винуватий у всьому. А деспот, навпаки, - нізащо не відповідає, і в нього винуваті всі навколо.

Якщо людина спіткнулася, хто в цьому винуватий: голова або нога? Ясно, що голова. У неї є очі, які повинні дивитися під ноги й вибирати дорогу, у неї є розум, який повинен вибирати більш безпечну дорогу. От і чоловік повинен бути таким главою й відповідати за все.

Невелика ілюстрація для того, щоб зрозуміти, чому глава відрізняється від деспота. Чоловік і дружина збираються в далеку подорож. Дружина довго провозилася біля дзеркала, підбираючи вбрання, і вони спізнилися на автобус. Хто винуватий? Звичайна відповідь: дружина. Неправильно. Винуватий чоловік. Дивіться самі: він же знав, що дружина любить довго збиратися, вибираючи вбрання. Йому від Бога даний ясний розум, здатність тверезо міркувати й усе прораховувати. Що ж він не скористався своїми вдатностями й не здогадався призначити час виходу з будинку на півгодини раніше? Що ж не прорахував усі можливі промахи? Чоловікові дана тверда воля. Чому ж він не скористався нею, щоб вчасно відірвати дружину від дзеркала? Чоловікові дані грубі почуття. Що ж він піддався почуттям, був розчулений і зворушився своєю красунею-дружиною, яка красувалася біля дзеркала. Винуватий тільки він.

Якщо чоловік – справжній глава родини, то він не буде дорікати дружину в їхньому запізненні, а буде винити у всьому себе. А деспот  буде в істериці репетувати на дружину, яка зайвих півгодини стовбичила біля дзеркала й взагалі винувата у всіх його невдачах.

Тому, коли Церква говорить, що чоловік – глава родини, то це не стільки грізне нагадування жінці про її рабство, скільки нагадування чоловікові про те, яким він повинен бути, щоб дружина вважала його за главу. Таких чоловіків у нас майже не залишилося, тому жінки, на жаль, у більшості випадків не можуть перебувати в тій слухняності, що була раніше в жінок. А підкорятися самодурові-деспотові – це дійсно жахливо.

Хочеться сказати всім жінкам: «Радійте, що чоловік – глава родини! Тепер ви ні в чому не винуваті! У всьому винуваті чоловіки!» І хочеться прокричати всім чоловікам, щоб вони почули: «Ридайте, ви у всьому винуваті! Ви є главою родини, і що б не відбулося, відповідь доведеться тримати вам».

Однак неможна не відмітити, що чоловіча половина населення потребує бережливого і ласкавого відношення. Чоловіки тільки на вигляд такі сильні і грубі, а у душі вони дуже тендітніші і уразливіші, ніж жінки. Те, що так легко витримає жінка, чоловіка може просто зламати. Наприклад, втративши роботу, більшість жінок знаходять відразу нову, іноді зовсім не за фахом. Йдуть торгувати на базар, аби хоч якось прогодувати родину. А для чоловіків втрата роботи (особливо улюбленої) іноді смерті подібна. І взагалі, жінки набагато легше переносять негаразди долі. Така вже жіноча психіка. Для чоловіка, голови родини, як повітря, як хліб необхідна оцінка, похвала з боку дружини. І нехай він навіть має всенародне визнання, і його праця відзначена нагородами і преміями: якщо його дружина байдужа до його успіху, він ніколи не буде щасливий. Часто похвала дружини для чоловіка приємніша ніж державні нагороди. Якщо дружина байдужа до того, що робить її благовірний на роботі (не важливо чим він займається), якщо вона не цікавиться, чим він живе, у родині не буде щастя і взаєморозуміння. Чоловіки як діти - вони потребують постійної оцінки їх праці і заохочення.

Я закликаю милих дам не скупитися на добрі слова підтримки і похвали для коханих. Дякуйте чоловікам за все те, що вони роблять, навіть за яку–небудь  дрібницю. Короля робить оточення.  І чоловік лише тоді сильний, коли його цінують

Тепер подивимося, як змінюються відносини чоловіка й дружини після народження дитини.

Батько й мати. Появу дитини можна зрівняти з новим народженням родини. Що ж змінюється?

Почну, можливо, навіть із не дуже характерного на перший погляд, але цілком можливого явища. У книгах для молодих мам, де даються інструкції фахівців з догляду за дитиною, можна зустріти опис такого явища, як ревнощі батька: він ревнує свою дружину до дитини, Питається, чого ревнувати? Але насправді явище це виникає не на голому місці. Подумаємо разом. Чоловік до народження дитини щовечора приходив з роботи й точно знав: його вдома чекають, дружина вже приготувала його улюблену яєчню із шинкою й готова слухати чоловіка про всі події на його роботі. Але от народжується дитина, чоловік приходить додому й бачить: вечеря не готова, дружина не запитує його про те, як пройшов день, і взагалі звертає на нього мало уваги. Уся її увага зосереджена на дитині. До серйозних ревнощів із з'ясуванням стосунків і пред'явленням претензій, звичайно, доходить не так часто, але якусь роботу над собою, щоб змиритися із цими змінами, повинен проробити кожен батько.

Дуже гарна відмінність батька й матері від чоловіка й дружини ілюструє одна фраза, сказана Сент-Екзюпері: «Закохані (я думаю, що це не дуже вдалий переклад, вірніше було б сказати — «люблячі») — це не ті, хто дивляться один на одного, а ті, хто дивляться в одну сторону». Дійсно, поки в родині немає дітей, у сімейних відносинах виникає порочне коло — дружина кохає чоловіка за те, що він опікується про неї, а чоловік кохає дружину за те, що вона доглядає за ним. Ці відносини несуть на собі печатку простого егоїзму. Наприклад, я поважаю свого заможного сусіда за те, що він мені іноді дає гроші в борг, а він мене поважає за те, що я допомагаю його синові в підготовці в інститут.  Навряд чи такі відносини можна назвати безкорисливою дружбою. Це будуть скоріше взаємовигідні ділові відносини. Те ж саме може бути й між чоловіками. Ти — мені, я — тобі. Але якщо при таких ділових відносинах хтось з подружжя чогось недодає, то інший з образою може заявити: «Як ти мені, так і я тобі». Взаємна образа буде зростати, незабаром буде назрівати скандал і т.д. Такий союз дуже неміцний.

Досконала любов починає проявлятися саме тоді, коли подружжя починає разом любити третього, разом опікуватися про нього, і трудитися над його вихованням. Дві руки ми назвемо майстрами не тоді, коли вони навчаться мити один одну й натирати кремом, а тоді, коли в одній руці буде заготовка, в інший — різець, і в результаті взаємного, згодного руху двох рук буде народжуватися витвір мистецтва.

З появою дітей відносини між подружжям повинні змінитися дуже серйозно. Уявіть собі, повертається чоловік з роботи із приблизно такими думками: : «От прийду, сяду, посиджу півгодини, поїм, хоч відпочину трохи». Приходить додому, а там дружина: «Зайди на кухню й подивитися, чи вимитий увесь посуд. Піди у ванну й подивитися, чи випрана білизна. Подивися в кімнатах, чи скрізь прибрано. Пошукай, чим б допомогти мені!» Чи права вона? Звичайно, адже вона не менш чоловіка утомилася, а робити домашні справи з малям на руках не так-то й легко. Тобто домівка — це не затишне гніздечко, куди ти можеш приходити, щоб відпочити після важкого дня. Тепер домівка — це місце другої роботи. Чоловік чесно відробив вісім годин біля верстату, приходить додому, а там починається нова робота — мити, прати, прибирати, читати книжки, грати з дітьми  і т.п.

І ця робота набагато відповідальніше. Якщо на заводі ти й зробиш брак, то його можна виправити, а якщо й не виправиш, то однаково постраждаєш не ти, а той, хто буде користуватися твоїм виробом. Але якщо ти погано виховаєш дітей, то страждати від цього доведеться саме тобі й до кінця свого життя.

Можна привести такий приклад. Родина до народження дітей - це два молоді лошата, які пасуться на зеленому лузі й грають між собою. А родина після народження дітей — це два ломові коні, запряжені у віз, які тягнуть його по брудній розбитій дорозі. Якщо один кінь відмовиться тягти вантаж, то інший буде надриватися у два рази більше. А більшість після прекрасного зеленого лугу ой як не хочуть впрягатися у віз.

До цього ми з вами обговорювали друге із двох суперечливих висловлень, а саме те, що пізнати людину до шлюбу неможливо. Я намагалася пояснити, чому важко пізнати людину до шлюбу, чому при одруженні завжди є ризик помилитися в людині. Тепер поговоримо про те, як цей ризик знизити. Як можна все-таки побільше довідатися про майбутнього чоловіка?

По-перше, задайте собі питання: «А чи хочу я, щоб ця людина була батьком моїх дітей?» Адже ви шукаєте, насамперед, не чоловіка для себе, а батька для своїх дітей. Для себе звичайно шукають того, з ким цікаво сходити на дискотеку, з ким можна пройтися по вулиці, щоб подруги заздрили. А для своїх дітей можна знайти все-таки когось кращого, може бути, не найкрутішого  й не найгарнішого, але найнадійнішого. Тому, вибираючи собі чоловіка, треба зупинитися й запитати себе: «А чи хочу я, щоб ця людина була батьком моєї дитини? Чи хочу я, щоб він виховував мого сина? Чи хочу я, щоб мій син був схожим на нього?»

По-друге, не поспішайте. Постарайтеся, щоб від знайомства до шлюбу минуло не менше року.

Спробую пояснити, чому потрібний достатній термін для випробування один одного. Звертаюся зараз до жіночої половини класу. Назвіть мені ті якості, які повинні бути присутнім у вашому майбутньому чоловікові. Диктуйте, я буду писати на дошці.

Добрий

Сильний

Розумний

Гарний (звичайно частина дівчат уважає, що це необов'язково)

Вірний. Давайте розглянемо хоча б ці основні риси характеру. Я почну з вірності. Уявимо собі таку ситуацію. Приходить дівчина додому й говорить захопленим голосом: «Мама, я вчора познайомилася з таким хлопцем! Він такий вірний! Я з ним завтра розписуюся!» Смішно, не чи правда? Вірність перевіряється роками, хоча б одним роком. Подивимося на інші властивості, записані на дошці.

Добрий. Отут треба навчитися відрізняти істинно добру людину від «добренької». Як ви думаєте, мати, яка на кожний крик дитини дає їй цукерку, добра? Ні! Це погана мати, тому що вона дає цукерку, аби тільки дитина замовчала, не турбувала її своїм криком. Замість праці по вихованню дитини — «добрий» учинок, яким вона відмахується від дитини, балуючи її й шкодячи її душі. Істинно добра мати скаже строго: «Сядь, з'їж суп, потім одержиш цукерку!» Необхідний час, щоб відрізнити доброго від «добренького».

Сильний. Якщо чоловік сильний — це прекрасно. Але часто під маскою сили ховається не тільки сила, а ще хамство й нахабність. Звичайно, дівчині приємно пройтися із хлопцем, який побачивши будь-якого хулігана, відразу руки стискає в кулаки, щоб захистити свою кохану. Але якщо вона не подивиться уважно, як, наприклад, ставиться предмет її любові до своїх батьків, то шанс помилитися дуже великий. Якщо її хлопець грубить своїм «предкам», то це не сила, це вже нахабність. І одного чудового дня їх сімейного життя, після чергового скандалу, він стисне кулаки  не побачивши хуліганів, а побачивши свою розгнівану й неслухняну дружину. Якщо хлопець не поважає батька й мати, чи буде він поважати дружину? Дуже малоймовірно. Тому не гайте рік знайомства даремно, уникаючи батьків, які нібито заважають вам насолоджуватися спілкуванням. Частіше бувайте в родині вашого обранця й уважно дивіться не тільки на те, як він доглядає за вами, але й за тим, як він спілкується із близькими людьми, адже їх він уже не соромиться. Тут-то  й можна побачити образ вашої майбутньої родини.

Розумний. Розумний чоловік — це теж прекрасно. Але є справжня мудрість, а є помилкова. По-перше, не треба плутати мудрість із освіченістю. Неписьменна людина може бути в багато разів мудріше вченого. У родині потрібна особлива мудрість. Знати й розуміти, де в конфлікті треба поступитися, а де наполягти — це може далеко не кожний. Роздивитися таку мудрість у людині не легше, ніж вірність. Її роздивишся тільки тоді, коли людину знаєш не один рік.

Освічений чоловік — це непогано. Але тільки тоді, коли до знань не має ніякого відношення така мерзенна якість душі, як гордовитість. Знання, на жаль, часто підносять людину. І вийде так, що хотіла вийти за розумного, а вийшла за гордовитого. А коли чоловік зрозуміє, що дружина не може відрізнити Штрауса від Гайдна або Делакруа від Клода Моне, то буде ставитися до неї з гордовитою полегкістю.

До речі, потрібно додати, що гордовитість і сама по собі вдягає маску розуму, навіть якщо цього розуму немає. Я добре пам'ятаю одного парубка, який при перших зустрічах вражав своєю здатністю все обговорювати з дуже знаючим видом. Це відразу викликало повагу до нього. Але пізніше з'ясовувалося, що він нічого не розуміє в тих предметах, про які так поважно міркує. І через кілька місяців та повага, яка була раніше до нього майже у всіх знайомих змінилася роздратуванням  й навіть презирством. Краще буде, якщо наречена розбереться в нареченому до одруження, ніж потім мучитися, живучи з гордовитим нечемою.

І остання на сьогодні риса майбутнього чоловіка — краса. Я вкрай солідарна з тими, хто вважає цю рису не обов'язковою у чоловіка. Гарний чоловік — це небезпечно. Гарний парубок (рівно, як і дівчина) розпещений, як правило, увагою протилежної статі. Тому велика небезпека, що, коли в родині народиться дитина й дружина всю свою увагу перемкне на неї, чоловік через недолік звичної до себе уваги мимоволі почне шукати її на стороні. Вихід один — переконатися в його вірності. А це, як ми вже говорили, перевіряється роками. Гарний і вірний чоловік — що може бути краще? Але, на жаль, це дуже рідка комбінація.

Усе, що я говорила раніше про одруження, мало на увазі, що ви одружитеся по закоханості, тобто ви самі активно шукаєте свого чоловіка і його знаходите. Але це не єдиний спосіб одружуватися. Виявляється, можна одружуватися або виходити заміж, зовсім минаючи цю стадію. Раніше подібне відбувалося досить часто, коли, наприклад, наречена бачила свого нареченого вперше тільки в храмі під час вінчання. Недарма ж є не тільки вираз «виходити заміж», тобто самій виходити, але й вираз «видавати заміж», коли видають і особливо не питають.

Приведу розповідь митрополита Веніаміна (Федченкова), наведену у його мемуарах, про те, як його прадід женив його діда.

«Мама моя розповідала, що на ній, бабусі, дідусь наш одружився не за своїм вибором, а з волі батьківської, — як це робилося звичайно за старих часів у простих сільських родинах і духівництві. Діло було так. В один зимовий вечір батько дідуся диякон Василь (Оршевський) приходить у будинок; а дідусь Микола, тоді ще парубок, лежав на печі.

—    Микола, а Микола! — говорить батько дідусеві нашому.

—    Що, батько?

—    Я тебе вирішив женити.

—    На кому, панотець? — цікавиться наречений.

—    Та от у батька Василя (у селі цьому, Оршевці, був інший диякон, теж по імені Василь) хочу пробрати за тебе Надію.

—    Батько! Це рябу-то?! — заперечує незадоволений і мимовільний наречений. А бабуся в дитинстві боліла віспою, і на її обличчі залишилося трохи великих, але, таких, які зовсім не псують обличчя її горобин.

—    Як?! — розгнівався прадід. — Так ти що? Я хіба тобі ворог, а не батько? Я знаю, кого вибираю тобі! Ану, злізь із печі!

—    Дідусь зліз; а його батько взяв рогач (якими в печі ставили в нас горщики й чавуни), та його по спині - раз, другий - і «провчив».

—    Вибач, панотець, — запросив дідусь. — Хоч на рябій, хоч на кривій, воля твоя!

І поженили. І який мудрий був вибір: дідусь був не зовсім мирного характеру; згодом дуже багато вина пив. І от такому неспокійному нареченому Господь послав дуже смиренну дружину Надію. І вона ніколи не скаржилася, ніколи не судилася на дідуся: завжди була тиха-претиха, мовчазна й лагідна».

Це можна назвати шлюбом з розрахунку, але не за матеріальним розрахунком, а за духовним, який у більшості випадків виявлявся вірним. Але навряд чи він придатний  для нашого часу. Скоріше за все вам потрібно буде самім робити вибір.

Людина не статична, не стоїть на місці, може змінюватися. І не завжди буде нас радувати наш вірний супутник або супутниця. Але якщо ви любите один одного, то будете пам'ятати світлі моменти вашої спільної біографії, вони допоможуть вам пережити складні періоди. Як говорив персонаж Євгенія Леонова з фільму «Велика перерва»: «Життя — це дорога: то яма, то вибоїна, то мотор стихне, а їхати треба». Сімейне життя — це щоденна битва за любов, і тому хто переміг у ній, дається нагорода — сімейне щастя. Але щоб не відбулося, потрібно пам'ятати, що за непростим періодом у відносинах обов'язково прийде світлий період, і потрібно тільки перечекати, не віддаватися смутку або гніву. За статистикою, пік розлучень — це перші два-три роки, коли люди не змогли ще притертися один до одного, перетерпіти. Але якщо подружжя навчилося любити, вибачати й радувати один одного, їм дається велика радість, якої вони не мали ні до, ні в перші роки шлюбу. І я від усієї душі бажаю вам такої радості.

Заняття 1. ДОБРОТА

Ціль:

- освоєння морального поняття «доброта»;

- виховувати в дітях доброту.

Обладнання:

- папір для відповідей на тести й малюнків, фломастери;

- музичний центр, диск Світлани Копилової «Притчи-2. Кисточка в Божьих руках», репродукція фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря».

Хід занять

Проведення тесту

    Перш ніж почати розмову по темі нашого заняття, я пропоную вам відповісти на запитання тесту.

1. У тебе є гроші. Міг(могла) би ти витратити все, що в тебе є, на подарунки друзям?

2. Приятель розповідає тобі про свої проблеми, але тебе це мало хвилює. Чи даси ти йому зрозуміти, що це тобі нецікаво?

3. Твій партнер  дуже погано грає у якусь гру. Чи будеш ти йому піддаватися, щоб доставити приємне?

4. Чи часто ти говориш людям добрі слова?

5. Чи любиш злі жарти, розіграші?

6. Чи довго ти пам'ятаєш нанесені тобі образи?

7. Чи завжди ти не упускаєш можливості зробити яку-небудь добру справу?

8. Чи вважаєш ти, що якусь справу ти зробиш краще, ніж інші?

9. Чи кидаєш ти гру, коли починаєш програвати?

10. Якщо ти впевнений(а), що прав(а), чи слухаєш ти заперечення співрозмовників?

11. Чи охоче ти виконуєш прохання?

12. Чи насміхаєшся ти над ким-небудь, щоб розвеселити компанію?

Слово вчителя з елементами бесіди

    Про результати тесту ми поговоримо пізніше, а зараз спробуємо визначити тему заняття. Ромен Ролан одного разу сказав: (краще заздалегідь написати на дошці) «… - це найпрекрасніша музика душі. Як би було чудово, якби вона звучала в кожному з нас». Що мав на увазі Ромен Ролан? Вставте пропущене слово в дане висловлення, і ви дізнаєтеся тему сьогоднішнього заняття. (Відповіді дітей)

     Доброта - це і є тема заняття. Які ви знаєте слова, що визначають доброту

Яке їхнє значення?

- доброчесний: високоморальний, що проявляє чесноту, повний чесноти;

- добродушний: добрий і м'який по характеру, незлобивий;

- доброзичливий: бажаючий добра, готовий сприяти благополуччю інших;

- добронравний: одмінний гарною поведінкою, гарною вдачею;

- добропорядний: пристойний, гідний схвалення, порядний;

- добросердий: той, хто володіє добрим серцем, ласкавий, співчутливий.     Як ви думаєте, якими якостями з перерахованих володіє по-справжньому добра людина? (Відповіді дітей)

Правильно, усіма. Чи багато ви зустрічали таких людей? А чи пам’ятаєте ви, які добрі справи ви зробили сьогодні, за минулий день, тиждень?

Підведення підсумків тесту

 Давайте подивимося результати ваших тестів.

Так – 1-4, 7, 11 – 1 бал

Ні – 2, 5-6, 8-10, 12 – 1 бал.

8 і більш балів: ти люб'язний, доброзичливий, умієш поводитися з людьми; тільки одне побажання - будь щирим;

4-8 балів: твоя доброта має вибірковий характер: ти можеш бути добрим до одних людей і черствим стосовно інших;

0-4 бала: спілкування з тобою буває нелегким; тобі не вистачає доброзичливості до людей, відкритості серця.

Розповідь учителя з елементами бесіди

 Фахівці стверджують, що добрі справи справляють на наше здоров'я дуже великий позитивний вплив. Стан, у якому перебуває людина, охоплена поривами доброти, організм сприймає як позитивний стрес і виробляє величезну кількість захисних речовин, тому по-справжньому добрі люди рідше хворіють. Крім того, у стані «приступу добросердості» виробляються гормони, що активізують розумову діяльність і творчий потенціал.

А що відбувається з людиною, яка робить злі вчинки? (Відповіді дітей)

Відомий англійський письменник Оскар Уайльд у романі «Портрет Доріана Грея» описав історію надзвичайно гарного парубка з ясними блакитними очами й золотавими кучерями, портрет якого був відбитий одним художником.

На життєвому шляху йому зустрічається лорд Генрі, який вселяє парубкові, що єдині справжні цінності у світі - це насолода від виконання своїх усіляких бажань. Повіривши цьому, Доріан висловлює божевільну думку: нехай печатка пороків і страстей лягає не на його особу, а на портрет, нехай старіє образ на полотні, сам же Грей нехай завжди залишається юним і прекрасним. За виконання свого бажання Доріан продає душу дияволові, після чого виникає таємничий зв'язок юнака з портретом. Після жорстоких учинків Грея на полотні виникають риси жорстокості аж до слідів крові після вбивства. У міру того, як пристрасть до насолод спустошує й опоганює душу, спотворюється портрет, а обличчя Доріана як і раніше залишається юним і прекрасним.

Ідуть роки. Друзі й знайомі старіють, а Доріан як і раніше залишається молодим і гарним. Лише з портрета, який він ретельно приховує від усіх, на нього дивиться його душа, що гине, - уособлення пристрастей і пороків.  Дориан падає усе нижче й нижче, тягнучи за собою своїх друзів, заражаючи і їх спрагою насолоди. Близький друг призиває його до покаяння, але Доріан відповідає: «Мені пізно молитися. Для мене це порожні слова».

Він повністю втрачає здатність любити й співчувати. Портрет з моторошним, огидним, виродливим обличчям гнобить його. І одного разу, не витримавши видовища своєї душі, Доріан Грей ударяє портрет ножем. Лунає страшний галас. Слуги, що вбігли, бачать портрет прекрасного юнака із золотим волоссям, а  на підлозі - мертвого огидного старого з ножем у грудях.

Розглядання фрески Леонардо да Вінчі

«Таємна вечеря»  з подальшим обговоренням

А зараз подивіться на цей фрагмент (додаток 1). Що ви можете сказати про Людину, зображену на ньому? Яка Вона? Як ви думаєте, хто це? (Відповіді дітей)

Це фрагмент фрески Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». Сама фреска перебуває в Італії, у Мілані, у колишньому Домініканському монастирі.

Леонардо да Вінчі зобразив Ісуса Христа зі своїми апостолами під час останньої вечері, перед Його зрадництвом і стратою. На фресці художника відбитий момент, коли Ісус Христос повідомляє своїм учням, що один з них зрадить Його.

Прослуховування пісні Світлани Копилової «Леонардо да Вінчі»

з наступним обговоренням

Я хочу вам запропонувати версію історії написання цієї фрески, викладену автором-виконавцем Світланою Копиловою. Пісня так і називається «Леонардо да Вінчі».

1.   Леонардо да Винчи расписывал фреску –

Это «Тайная Вечеря» фреска была,

Но закончить не мог по причине он веской:

Никакая модель ему не подошла.

Стал искать он натурщиков для воплощенья

В Иисусе – добра, а в предателе – зла,

Но художник не знал, принимая решенье –

Это невероятная трудность была.

2.  Глядя пристально в лица случайных прохожих,

Леонардо всё больше надежду терял,

Но однажды, на пеньи церковного хора

В юном певчем он образ Христа увидал.

И художник, в свою пригласив мастерскую,

Сделал несколько ярких набросков с него.

Скоро фреску дополнил портретный рисунок,

Где Спаситель был выписан, точно живой.

3.  Но другого натурщика, как ни старался,

Отыскать Леонардо три года не мог,

Незаконченным образ Иуды остался,

Кардинал торопил, и давно вышел срок.

Но художник искал его не для забавы –

По трущобам и по захолустьям ходил -

И однажды увидел он в сточной канаве

Человека, чей образ ему подходил.

4.  Он валялся оборванный, пьяный, заблудный…

Леонардо помощников тут же позвал.

И, как времени не было делать этюды,

Отвести его прямо в собор приказал.

Он выписывал, кистью искусно касаясь.

Все пороки, какими натурщик дышал:

Себялюбие, злобу, гордыню и зависть,

И на фреске натурщик себя вдруг узнал.

5.  В тот же миг протрезвев, фреску взглядом окинув,

Он воскликнул с тоской и испугом в глазах:

-Я однажды уже видел эту картину!

то было примерно три года назад…

И спросил Леонардо: «Как это возможно?»

И натурщик вздохнул: «Я был счастлив тогда…

Помню, в храме я пел, и какой-то художник

Написал с меня образ Иисуса Христа».

Питання:

Як ви думаєте, чи можливо це - написати з однієї людини й образ Христа, і образ Іуди? Чи може обличчя однієї людини бути прекрасним, і потворним? У якому випадку це можливо? (Якщо ми робимо добрі справи, риси нашого обличчя облагороджуються, а якщо злі - спотворюються. Від нас залежить наш внутрішній і зовнішній стан).

    На підтвердження своєї думки про те, що все знаходиться в наших руках, я хочу запропонувати вам ще одну пісню Світлани Копилової «Бабочка».

Прослуховування пісні Світлани Копилової «Бабочка»

1.   Кто звал его «мудрец», кто – «прозорливец»,

Он жил в уединеньи от людей,

Но шли к нему сомненьями делиться

Иль за советом каждый Божий день.

Он ближнего в беде спешил утешить:

Подарком или словом подбодрить,

При этом называл себя он грешным

И все гостинцы мог передарить.

2.  А по соседству жил монах заблудший,

Который всё завидовал ему:

Никто не приходил к его лачужке,

Не спрашивал, зачем да почему.

И вот решил над ним он посмеяться:

Поймал на поле бабочку монах,

И, усмехнувшись, он спросил у старца,

Живая или мёртвая она.

3.  Расчет был прост: коль скажет, что живая, -

То он её ладонями прижмёт,

А мёртвая – так полетит, порхая,

Когда монах ладони разомкнёт.

«Узнают все, какой он прозорливец», -

Ликуя сердцем, предвкушал монах.

А старец за монаха помолился

И с грустью молвил: «Всё в твоих руках!»

Підсумкове слово вчителя

 Я хотіла б, щоб ви ніколи не забували про те, що стан вашої душі залежить тільки від вас.

Ты будешь ближними любим

И радость доброты познаешь

Не пожелав другим

Того, чего себе не пожелаешь.

Цей чотиривірш мовою Євангелія звучить так: «Возлюби ближнего как самого себя», тобто роби оточуючим людям тільки те, щоб хотів отримати від них. На цім правилі побудовані моральні закони всіх часів. Зникають одні народи, з'являються інші, а заповідь «Возлюби ближнего как самого себя» залишається актуальною завжди, особливо в наш такий убогий любов'ю один до одного вік. Я бажаю, щоб ваші душі були наповнені тільки любов’ю і добротою.

Практичне завдання

    А тепер спробуйте зобразити доброту на папері. Якою б вона була, якби була матеріальна.